Ще рік тому львівський фотограф Тарас Бичко ідентифікував себе як документаліста. Він є учасником міжнародного колективу вуличних фотографів «Little Box Collective» та співзасновником групи «Українська вулична фотографія», діяльність якої спрямована на розвиток і популяризацію цього жанру в Україні. Його світлини відзначали у фіналах міжнародних конкурсів Miami Street Photo Festival, London Photo Festival і Documentary Family Awards.
Проте останнім часом Тарас, як він сам каже, потроху відходить від документалістики і більше дивиться на фотографію з точки зору чистого мистецтва. Навесні 2020-го на сайті Reporters ми публікували серію Тарасових світлин «Ізоляція» про пережиття ним початку пандемії. Тоді ми навіть не припускали, що саме в той час Тарас лікувався від онкозахворювання. Він майже нікому не розповідав про свій стан, аж поки у жовтні 2021-го відкрив у Львівському муніципальному мистецькому центрі фотовиставку, присвячену власній боротьбі за життя. Публікуємо частину цієї серії.
Гарячковий посмик вирвав із моторошного сну. «Я вдома, — видихнув із полегшенням, розплющивши очі. — Наснилося». Торкнувся долонею теплого плеча дружини, що міцно спала поруч. Поклав голову на подушку поближче — так, щоб відчувати подих коханої. І почав збирати докупи уривки тої страшної мари. Снилося, ніби він у родинному обійсті — в домі, де виріс його батько. І ніби там, окрім нього самого, зібралися рідні — ті, хто не так давно пішов у засвіти. Та замість обійняти їх, він раптом почав із ними битися. Гамселив рідні обличчя злісно, до крові. А коли припинив, то відчув, як померлі тягнуть його до себе.
На ранок отримав повідомлення з лабораторії, але вже й без того знав, що справи кепські. Кілька тижнів тому повернувся з відрядження, де фотографував зйомки вітчизняного кіно, і відчув страшне знесилення. Втомився, думав спершу: з ким не буває. Та сил йому бракувало навіть на звичні речі. Відчував інколи, що не може навіть стояти — мусить прилягти. З тривогою поїхав у медичну лабораторію і попросив перевірити усі загальні показники.
«Дуже вам рекомендую сходити на консультацію до лікаря-гематолога», — сказав іще за кілька днів лікар, що робив УЗД.
«Моліться, щоб це була Лімфома Ходжкіна, а не щось інше», — підтвердила побоювання першого вже профільна лікарка.
Лімфома Годжкіна, або злоякісне захворювання лімфатичної системи, — такий діагноз запідозрили медики. Стадія геть рання: ще навіть жодних проявів, окрім втоми. Тож прогноз лікування у разі підтвердження міг бути оптимістичним. «Аби тільки це воно», — мучили слова лікарки. Доктор Google за пошуком підкидав найгірші сценарії.
Два місяці чекав підтвердження діагнозу й початку лікування. Два довгих місяці постійним супутником був страх. Із тим страхом прокидався, з ним же якось проживав дні. Ночами в товариство до страху приходило ще безсоння. Отак троє втуплювались у стелю, порізану м’якими тінями, і мучились нестерпністю чекання.
*
Лімфома Годжкіна — це рак. Тільки він, на відміну від інших форм онкології, вражає не конкретний орган, а всю лімфатичну систему. Лімфа буквально — жива вода нашого організму, вона допомагає підтримувати імунітет. Якщо у виробленні лімфи трапляється збій, під загрозою опиняється все.
«У мене рак?» — прийняти діагноз і повірити в нього виявилося неабияк важко. Тим паче, коли тобі всього 33.
«У мене рак», — відколи вперше сказав собі ствердно, вже знаючи, що мусить тепер вимірювати життя короткими відрізками у 21 день: тиждень «хімії», два тижні на реакцію, перевірка показників. Відтак — знову по колу. Аж доки одужає.
А що як ні?
Він звик жити великими мріями і довгими планами. В тих планах був власний дім із затишним подвір’ям для малих. Маркові 9, Юркові всього 4. Яким вони запам’ятають тата, якщо його раптом не стане? Чи пам’ятатимуть його взагалі?
*
Він тримав хворобу в таємниці. Далі займавсь фотографією і, крім дружини, ні з ким не ділився своєю темрявою. Не хотів, щоб його жаліли. Не хотів, щоб його уникали. Навіть рідному батькові зізнався, аж коли від терапії почало випадати волосся.
Після першої «хімії» повернувся додому з надією. Нудоту, гарячку й ломоту в усьому тілі стерпіти важко, але можливо. Головне, він почав лікуватися. Головне, він зробив перший крок.
У такому піднесенні в один з вечорів вертався додому автівкою. Поряд сиділа дружина, в автокріслі позаду — молодший син, якого щойно забрали з садочка. «Тарасе, — почув у гарнітурі голос лікарки, — ваші аналізи погіршилися. Щось не спрацювало. Таке трапляється».
Тримав руки на кермі. Пильнував за дорогою. Чув поряд голос дружини і щебетання молодшого сина. Почувався так, ніби йому зав’язали очі і змушують ступити крок у порожнечу.
*
Він не хотів падати. Шукав, за що може вхопитися.
Спиратися на близьких не хотів — боявся бути тягарем. І досі відчуває жаль і трохи сором, коли пригадує, як дружині — його тендітній Софії — довелося силоміць витягати його знесилене тіло з ванної. Сам вийти не міг.
Спиратися на лікарів не завжди вдавалося. Він вдячний своїй лікарці за те, що вчасно розпізнала хворобу й призначила лікування. Та власне в лікарні почувався нікому не потрібним. «Чого досі ліки не випив?» — грубо кинув хтось із медперсоналу ввечері першого дня. Зранку йому видали жменю пігулок, але ніхто не пояснив, коли і як її вживати. У цих стінах розуміння можна було шукати хіба що в очах інших хворих.
І він вирішив ухопитися за фотографію.
*
«Це була моя особиста терапія, — пригадує. — Знімав як відчував. Хотів зафіксувати емоцію, яку проживав у той чи інший момент. Мені від того легшало. Я спеціально багато знімав на Instax — камеру миттєвого друку, бо такі фотографії — максимально правдиві.
Публікуючи окремі кадри із серії на своїй сторінці, я не пояснював контексту — мені хотілося, щоб кожен, дивлячись на фото, міг відчути щось своє».
*
Сім уривків життя по 21 день. Сім курсів «хімії». Пів року боротьби й частого перебування у холодних стінах лікарень. Десятки пекельних днів і ночей, сповнених болісними реакціями організму на дію препаратів. Утрачене волосся. Втрачена звичка планувати далеко вперед. Утверджена віра в силу любові.
Момент, коли він відчув цю силу, пригадує як найщасливіший в житті.
Тоді він щойно повернувся додому після чергової «хімії». Відчинив двері власним ключем, гукнув рідних, але вдома було тихо. Довго стояв під гарячим душем. Заварив чай і підійшов із ним до вікна. Вдивлявся у край лісу, розглядав контрастні силуети дерев на тлі снігової ковдри. А тоді побачив своїх. Дружина і двоє синів верталися з прогулянки на санчатах. Про щось говорили, сміялися, ловили долонями сніжинки. А він дивився на них і почувався страшенно щасливим. Бо є заради кого жити.
Тоді він не встиг зробити світлину, тож такої у серії немає. Однак той кадр назавжди залишиться у пам’яті й серці. Кадр, що дав йому силу повірити у можливість одужання.
*
Трохи менш ніж за рік від першого нездужання він укотре поїхав до Києва на обстеження. Потребував позитронно-емісійної комп’ютерної томографії, або ПЕТ-КТ, апарати для якої є лише у кількох столичних лікарнях. Цей сучасний метод діагностики пухлин відстежує поширення пухлинного процесу й дієвість терапії.
На обстеження слід прийти натщесерце. У вену вводять спеціальну речовину, і мусиш пів години почекати, поки вона розтечеться організмом. Чекаєш у теплій затемненій палаті. Мусиш мовчати й не рухатися. Не можеш не думати.
Того разу він уперше не боявся результатів. Кілька днів тому знов бачив дивний сон. Один із рідних, з якими раніше до крові бився вві сні, тепер зустрічав його усмішкою. Стояв посеред темряви у теплому кінематографічному промені світла і приязно махав рукою.
